Історія перша: Лісова стежка

Всі ми бували в справжньому лісі. Так чи інакше, люди ходять по ньому збираючи гриби, відпочиваючи, чи просто прогулюючись. Але в основному йдуть лісовою стежкою, протоптаною такими ж цікавими особами, та їхніми туристичними бутами. Під час прогулянки особливо не замислюєшся як ти маєш йти, вибір простий – йди по стежці, щоб не заблукати. Але мало хто думав про те, що дати копняка мухоморові, чи зломити гілку яка хлеще по щокам - то не є весь ліс. «Весь ліс» починається там, куди страшно йти одному. Чи там, де кінчається стежка та зона комфорту. Зверніть з протоптанки, та пройдіться вглиб лісу якихось 50 метрів і ви зрозумієте, що таке справжні кшаки, в яких заплутується волосся, одежа, сухе галуззя дряпає по обличчю і витає запах пригод. Ось так сталося й цього разу. Ще не встиг лягти на землю вранішній туман, і краєчок сонця ледь-ледь визирав з-за рідкого листя, а по вогкій землі ступали ноги нашого головного героя на ім’я Сашко. Як то пишуть в віршах, він був парубок моторний і хлопець хоч куди козак. Любив активний відпочинок, фотографію і іриски. Перші дві речі його власне й привели до лісу міста «W». Він не жадав пригод, бо вони завжди його знаходили самі. Так сталося й цього разу.

В слухавках на його плейєрі награвала весела пісенька гурту Gang Albani - «Капітан Кокс», Сашко йшов назустріч життю, шукаючи хороший кадр для фотостоку. Будь який фотограф в своєму житті просто повинен спробувати себе в комерційній фотографії, отож він не був винятком. Тим паче, що фотостоки вдалим фотографам давали неабиякий прибуток. Але іноді треба зробити влучний постріл, щоб на твою фотографію звернули увагу і вона якось відрізнялася від маси котенят, яблук на білому фоні, та текстур іржавих заборів. В пошуках кадру фотограф може зайти так далеко, що не маючи сучасної навігації може навіть заблукати. Щоб ви собі розуміли, фотограф – то є така доросла дитина, в якої є така доросла цяцька!) яка в свою чергу дозволяє заробити гроші, або порадувати добрим кадром на згадку. В лісі з самого ранку гарно співали пташки і в повітрі витав густий запах справжніх пригод. Зелені папоротники та привітні дуби так і кликали завітати до їхньої території.  Але як на лихо, нічого в око незвичного не спадало. Декілька разів Сашко включав фотоапарат маючи щось впіймати, але передумував і виключав його. Іноді якийсь просто чудовий вид за мить перестає бути чудовим. І впіймати той самий кадр, то є велика фортуна. Так було із сарнами на початку лісу, так було з равликом який сховав від страху ріжки і скільки б за ним не слідкували, більше не позував так відверто і гарно як першого разу. Отож, наш хлопак шибко йшов втягуючи ранкове повітря і зиркаючи обок стежки.

Вже сплинуло багато часу і треба було повертатися до дому, але він нутром відчував щось незвичне має бути вже од тепер, десь зовсім поруч. І оте саме «поруч», протяжно рохнуло за пару десятків метрів! Сашко миттєво зреагував та застиг тамуючи подих від несподіванки. Зразу до висків прилила кров, і накотила хвиля адреналіну, яка поволі вщухала. Погляд відшукав в кущах на схилі яру парочку вепрів, які копирсалися в вогкому торфі намагаючись знайти смачнюки в вигляді старих торішніх жолудів, чи хоча б якесь молоде коріннячко. Сашко міг запропонувати їм яблучка, які щойно назривав на яблуньці неподалік од цього місця, але вступати в бесіду не вважав потрібним. Тому зробивши пару кроків назад, щоб сховатися за кущем, оглянув територію на предмет високих дерев. Нічого найкращого чим товстелезний дуб в око не впадало, тому вирішив видряпатися на нього. Давно хотів сфотографувати цю тварину, але ніколи не представлялося можливості, так як дзіки бігали в основному в ночі, а в ночі Сашко спав. От така оказія вийшла не заплановано, бо свинки були голодні і не хотіли спатки того дня. Минав час… Кабани облюбували ту місцевість і не квапилися забиратись геть. Сашко сидів на товстій, надійній гілці, спершись спиною на стовбур і мріяв про чудовий кадр. Той самий чудовий кадр не давали змогу зробити гілки, які затуляли звірів. Ще й якимось чином один з кабанів запеленгував його, можливо на нюх. Бо став і з під лоба виразно подивився в очі, і знов зайнявся своїми кабанячими справами. Пройшло більш ніж пів години і Сашко, якому вже добряче допекло сидіти і чекати, поліз до плечака, в якому завжди було все необхідне для життя. Щоб не гаяти даремно час, дістав свій блокнот та гостроносий олівець і почав писати віршика, якого згодом планував запостити до Фейсбуку. Рядки лягали рівно і римувалися як ніколи раніше. Видно емоційний сплеск дав вихід творчості на гору. І от, приблизно по менш чим годині часу була готова перша половина вірша:

Дякую природо за велетні дуби

Що сховатись можна там від різної біди,

Трапилась зі мною теж, історія така

В польському лісочку зустрів я іклака.

Він їв жолуді, і голосно сопів

Ну а я на дереві чекаючи сидів,

Він все фиркав рилом, корінчики копав

А я на дубочку віршика писав)

Так минуло доброї півтори години

Я засидів ноги і намуляв спину,

Вирішив шо діяти треба вже хоч як

Бо дивився в вічі і чекав той хряк.

Але ноги затекли і трохи поболював поперек від сидіння на гіляці. Тому трохи повмощувавшись на різні лади, Сашко вирішив хоч якось діяти, щоби спонукнути кабанчиків на відхід до кращих локацій. Ті звісно нікуди не поспішали і тому випадок повинен був бути неординарним. Просто пробігтися їм на зустріч і налякати не було бажання. Заглянувши знов до свого плечака, натрапив на самі підходящі речі: яблука, ПЕТ-півторачка з водою, ніж та телефон. Жбурляти яблуками в кабанів було далекувато та ненадійно, та й в випадку потрафунку міг лишитися їжі, хто знає на скільки кабанчики планували свою трапезу. Ніж, як зброя ближнього бою, не вселяв довіри, та й небезпечне то зайняття полювати голіруч) З дійсно корисних речей був лише телефон. Задзвонити до поліції чи служби порятунку, але виникало б питання, чого тебе поперло вештатися по лісному запердоллю, якщо для того існують парки та зони відпочинку. Отож помисливши ще декілька хвилин, на думку спало знову нав’язливе «налякати». Тим паче що всі звірі генетично сцикуни. Так тому й стало бути, бо нестерпне чекання стало критичним. Спустившись трохи нижче, дістав телефона і зробив влучний кадр кабанчиків на згадку. Фотоапарат не хотілося розпаковувати, та й об’єктив був непідходящий – портретний. Один з них позував. І навіть здалося посміхнувся до об’єктиву! Але нагнувся і продовжив своє заняття, розкидаючи п’ятаком землю на всі боки. Тим часом Сашко тихенько зліз з дерева і почав собі комбінувати різні версії, відступити по тихому, чи чекати нагоди. Відступати було небезпечно. Бо вепрі надто швидко бігають. Чекати не було бажання, але й далеко відходити від дуба теж. Тому в голову прийшла геніальна ідея! Треба було зімітувати постріл чи який небудь різкий звук. Тварини цього не люблять. Тому погляд впав на пляшку. З неї додолу була вилита вода і пробка закручена знов. Вдихнувши побільше Сашко свиснув як соловей розбійник, здалося навіть птахи перестали на мить співати, і в ту ж мить бахнув порожньою пляшкою по стовбуру. Ефект був просто чудовий, лісове ехо повторило це все пару разів, але так гучно, що кабанчики спершу присіли, а потім якось в унісон рохнувши дали драпака в різні сторони. Кращого ефекту годі було й чекати. Вепрі поперли в одну сторону, а Сашко дав дьору в іншу. Так їхні шляхи розійшлися. За якихось сто метрів він вийшов на край лісу, де колосилося поле і до села було рукою подати. Тому він присів на траву, дістав яблуко та писемні прибори і знову сів дописати вірша. Цей раз вірш був закінчений і чекав на публікацію в соцмережі:

Дістав із сумки пляшку, міцно стиснув зуби

Зліз поволі з дерева й бахнув нею в дуба!

Свиснув, що співати птахи перестали

Рвонули геть кабанчики - аж трава лягала!

Мораль у цьому віршику буде лиш така:

Не бійтеся ніколи у лісі іклака,

Але знайте, бігає він дуже дуже шибко

Підніма пилюку, що його не видко.

Є у лісі польськім чудова гра така,

Хто найперший встигне залізти на дубка!

Посміхнувшись, задоволений результатом він заладував все до рюкзака, та хрумкаючи смачним яблучком закрокував до мешкання. Насвистуючи пісеньку придумав назву до вірша - «Поляк-іклак». Ось така історія сталася під час прогулянки.